Світ в якому я живу

і я - не я, і ти - не ти
і ми давно вже не свої
ми куплені, бо продали себе
і ми раби, і ми - не ми

забуті, прокляті, одні...
ішли шляхом, і все собі,
ні кріхти на сусіда
ні подиву, мов без гріха

ішли своїм шляхом...
стомились, впали...
в країні раптом перелом
а ми до бою і не встали

щоб потім плакать і себе жаліть
як завжди нарікать на Бога
бо нашої вини нема -
то все вона – дурная доля.

а може досить виправдань?
а може варто нам признатись?
що не за чужі гріхи вбиваємсь
що варто із колін піднятись

піднятись, встати, підвестись...
вклонитись тихо й... помолись...
і стати не рабом - пророком
і гордо йти, міцнішим кроком.

Розцвітав сад… Розквітали в ньому квіти… 
Сад тей звався «садом смерті»… 
І квіти в ньому звались «квітами горя»… Вони були чорними, і по їх пелюстках текла кров… Краплинка крові падала на гарячу землю і на палючому сонці мучилась… Кров закипала і маленькі огидні бульбашки крові надувались і лопали… Під промінням сонця кров випаровувалась і у вигляді сірої пари підіймалася в небо… Підіймалася в «небо смерті»… Небо те було страшне… Сірі хмари утворювали образи облич людей… Образи облич які кривились від болі… Вічної болі… Обличчя кривилися і видавлювали з своїх чорних глибоких очей сльозинки, сльози-кров… Краплинка падала з цих хмар… Вона впала на листок квітки горя… 
По саду ходила дівчина… в чорній свиті з чорним волоссям і білим обличчям… Дівчина милувалася своїм садом… Це була дівчина-смерть… Вона нахилилася до квітки і рукою зібрала краплинки крові… Піднесла руку до смертельних губ і випила кров… Невдовзі вона покинула цей сад… Покинула задля того щоб забрати ще одне життя, і принести те життя сюди, - в сад смерті. Принести те життя сюди щоб посадити ще одну квітку горя…
Дівчина-смерть милувалась своїм садом…

Милувалась бо знала, що невдовзі в неї не буде можливості милуватися ним… Бо прийдуть янголи і… І принесуть сюди квітку добра…

Нема Богів, нема пророків.
Нема думок, нема емоцій.
Забута Богом ця Земля,
На ній живемо ти і я.

На ній діла наші згниють,
Ось, бачиш? Нові люди йдуть,
Вони сюди нам Рай несуть.

І ми колись були наївні – 
Ми вірили у те що рівні,

А нині вірять в Рай і Бога,
А завтра бачу атеїсти всі.

Куди іти?
І що нести?
У що повірить?
Ким нам стать?
На це Богам повір …

Їх інші речі вже турбують: -
Політика – людей ґвалтують,
Релігія – обдурюють всих.
Їм (народу) очі нагло закривають,
Вони щасливії – сюрприз чекають.
Не знають діти – 
Сюрпризи різнії бувають…
Нічого. Ще пізнають…

Я… Я лежав на мокруму й до того ж брудному асфальті. Яке це не приємне відчуття коли ти весь в бруді. А всього хвилину назад було все чудово, а нині…
Машина пронеслась повз мене і бризки калюжі в яку вона вскочила полетіли прямісінько на мене. Р-р-р. Ненавиджу! Придурок! Не бачиш що я тут лежу? Міг би і обережніше. Але водій не чув цих моїх думок. А я і далі лежав і розумів всю безвихідь ситуації. Наді мною звисали вітки клена. Я лежачи в цьому лайні, задумливо дивився на це дерево. Чому? Чому саме я, а не мільйони інших. Отак, лежу і дивлюся на тих хто відцурався від мене і наказав мені покинути домівку і впасти сюди – на саме дно життя. Невдовзі мене спалять, я це знаю. І я горітиму в вогні… Спалять, як спалювали єретиків. А потім куди? Мабуть в рай.
Отак ось лежав на асфальті я – листок клену. І думав про своє не довге життя, яке ось-ось закінчиться…

Я відкрив свої очі. В кімнаті було темно, лише краплинки світла долітали до мене і трішки різали мої очі, які ще ледь-ледь були відкриті. За столом сиділа вона і писала щось в своїх паперах.
- тобі не важко? – запитався я в неї
- важко, але треба виконувати план. – вона повернулася до мене обличчям, під її очима було видно важкі синці від перевтоми. Її молоде обличчя дихало втомою.
- зрозуміло…
Між нами зависла мовчанка… через деякий час я перервав тишу.
- і хто наступний в списку?
- якийсь 16-тилітній хлопчина з Польщі на ймення Януш.
- ти сама їх вибираєш?
- так.
- а чому саме його?
- тому що якщо я вибрала б когось іншого із шести мільйонів які населяють нашу планету, ти все одно задав би це питання.
- мабуть ти маєш рацію. І багато тобі залишилося до того щоб виконати сьогоднішній план.
- 637 людей.
- тобі це подобається робити.
- ні. Але я мушу робити це. Бо Бог не зміг мені давати плату сльозами, а Люцифер зміг – тому я працюю на нього. Моя плата це сльози. Робота моя – це робота дівчиною-смертю. Ще 637 людських житів мені варто забрати. Всі ви живете і отримуєте плату в грошах, а мені гроші не потрібні – моя плата сльози…

Я знову закрию очі, а вона сидітиме в моїй кімнати і виконуватиме свій план. І хто знає… Можливо наступним в її списку буду я…

ніч настала...
всих застала...
сон прийшов...
і мене знайшов...
а я заховався...
а може й закохався...
сижу і туплю...
бо когось люблю...

щось я туплю, це мабуть тому що хтось мозок запудрив...
а оскільки пудрою чоловіки не користуються то то якась дівчина мені запудрює мозок...